Викладач ЄрофєєваВ.В. Навчальна дисципліна: «Ріст і розвиток людини».Група 3А с/с. Дата:09.11.20.

 

Викладач ЄрофєєваВ.В.

Навчальна дисципліна: «Ріст і розвиток людини».

·         Тема лекційного заняття   «Психологія дорослої людини в різні періоди життя Анатомо-фізіологічні,психічні характеристики розвитку жінок і чоловіків у репродуктивний період.»

                                     

·         ».

 

Група 3А с/с.

Дата:09.11.20.

 

 

Лекційне заняття №9

·         Тема: «Психологія дорослої людини в різні періоди життя Анатомо-фізіологічні,психічні характеристики розвитку жінок і чоловіків у репродуктивний період.».

 

План лекції:

• 13. і. Дорослість як психологічний період.
• 13.2. Проблема періодизації дорослості.
• 13.3. Характеристика соціальної ситуації розвитку у період дорослості.
• 13.4. Психофізіологічний та пізнавальний розвиток дорослої людини.
• 13.5. Нормативні кризи дорослості та розвиток особистості.

Основні поняття: дорослість, зрілість, самоактуалізація, періодизації дорослості, соціальна ситуація розвитку дорослої людини, провідна діяльність, пізнавальні функції, нормативні кризи дорослості, особистісні та соціальні кризи.

Дорослість як психологічний період.

Період дорослості – найбільш довгий період онтогенезу. Його ділять на три стадії: молодість, середня дорослість, пізня дорослість (старість).

Виділяють багато ознак дорослості:

• – новий характер розвитку, який тепер менше залежить від фізичного зростання та когнітивного удосконалення:
• – здатність реагувати на зміни та успішно пристосовуватися до нових умов, позитивно розв'язувати протиріччя та труднощі;
• – подолання залежності та здатність брати відповідальність за себе та за інших:
• – деякі риси характеру (твердість, розсудливість, надійність, чесність, тощо);
• – соціальні та культурні орієнтири (ролі, ставлення) для визначення успішності розвитку.

Відзначимо, що поняття "дорослість" та "зрілість" не є тотожними. Зрілість – це найбільш соціально активний та продуктивний період життєдіяльності, коли може бути здійснена тенденція до найвищого рівня розвитку інтелекту та особистості. Древні греки називали цей період та стан душі "акме", що означає "вершина". найвищий ступінь.

Зрілість – це вік "здійснення діянь", найбільш повний розквіт, коли людина стає тотожною сама собі. Головні лінії розвитку людини середніх років – це генеративність та не заспокоєність. Робота та піклування – основні турботи зрілих людей. Якщо особистість виявляється "заспокоєною" в якомусь сенсі, то починається застій та деградація, які проявляються в інфантильності та самопоглинутості.

Проблема періодизації дорослості

Одна з перших періодизацій належить Ш. Бюлер, яка побудована на засадах самовизначення:

• 1) 16-20 років – передує самовизначенню;
• 2) 16-20 – 25-30 років – фаза проб та пошуків (професії, супутника життя тощо). Життєві цілі часто нереалістичні та змінні;
• 3) 25-30 – 45-50 років – пора зрілості: людина знаходить своє діло та будує сім'ю. Суб'єктивно цей вік переживається як апогей життя, бажання стають реалістичними, оцінки тверезими. Встановлюється самооцінка, яка відображує результати життєвого шляху;
• 4) 45-50 – 65-70 – людина, що старіє: завершення професійної діяльності, зникнення активного самовизначення та постановки цілей;
• 5) старше 70 років – стара людина: звернення до минулого та бажання спокою.

Відомий голландський психолог і психотерапевт Б. Лівехуд наводить як приклад періодизацію Уотерінга, який виділяє семирічні фази в житті дорослої людини:

• – 21-28 років – завоювання життєвого базису;
• – 28-35 років – підтвердження і звірення знайдених основ життя;
• – 35-42 року – друга статева зрілість, переорієнтація в професійних цілях;
• – 42-49 років – маніакально-депресивний період;
• – 49-56 років – боротьба з власним заходом;
• – 56 – 63 роки – мудрість;
• – 63 роки – 70 років – можливість ще раз усвідомлено досягти кульмінації свого життя, можливість "другої молодості".

Нижня межа дорослості різними авторами пов'язується з віком 17 років (Д. Бірен), 21 рік (Д.Б. Бромлей). 20 років для жінок та 21 для чоловіків (за міжнародною класифікацією), 25 років (В.В. Бунак).

Характеристика соціальної ситуації розвитку у період дорослості Соціальна ситуація розвитку дорослої людини передбачає включення людини у сферу суспільного виробництва, у сферу трудової діяльності, а також створення сім'ї та виховання дітей. Внутрішня ситуація характеризується прагненням до самостійності, незалежності і відповідальності. Усвідомлення особистісно'! відповідальності за своє життя та життя близьких та готовність прийняти цю відповідальність – ключові переживання соціальної ситуації розвитку зрілості. Провідною діяльністю цього періоду є труд. З позицій акмеології уточнюється, що провідною діяльністю стає не просто включення у виробничу діяльність суспільства, а максимальна реалізація сутнісних сил людини в ході такої діяльності. Таким чином, йдеться про прагнення до досягнення людини у різних сферах – фізичній, моральній, інтелектуальній, професійній. З ціннісної сторони дорослість пов'язують з відтворенням та творчістю у системі суспільних діяльностей та у системі екзистенційних цінностей . Психофізіологічний та пізнавальний розвиток дорослої людини У дослідженні, яке було проведено під керівництвом Б.Г. Ананьєва, виявлено такі особливості механізмів розвитку психічних функцій: 1) розвиток психофізіологічних функцій носить двофазний характер. Перша фаза (фронтальний прогрес у розвитку функцій) триває від народження до середньої дорослості. Друга (спеціалізація психофізіологічних функцій) починає активно проявлятися після 26 років, а з 30 – домінує, що пов'язано з розширенням життєвого досвіду та професійної майстерності; 2) складна, суперечлива структура розвитку психофізіологічних та психологічних функцій включає сумісність процесів підвищення, стабілізації та зниження рівня окремих функцій та пізнавальних здібностей; 3) гетерохронність (нерівномірність) розвитку – неспівпадаючий темп розвитку психічних функцій та сторін діяльності. Ці особливості проявляються й у розвитку пізнавальних процесів: якщо з 18 до 25 років відбувається посилений розвиток психічних функцій (фронтальний прогрес), то після 30 років спостерігається стабілізація та зменшення можливостей новоутворень, у зв'язку з посиленням жорсткості зв'язків між функціями. Середній максимум творчої активності в науці приходиться на 35-39 років (для математики, фізики, хімії пік творчих досягнень зафіксовано до 30-34 років; для геологів та медиків – у 35-39 років, а для філософії, психології, політики – між 40 та 55 роками). Велике значення для збереження пізнавальних функцій мають ціннісні орієнтації дорослих, така установка, як прагнення не зупинятися на досягнутому, пошук інформації, позитивно впливає на розвиток образного мислення. Установка на підвищення професійного рівня сприяє підвищенню рівня практичного, а також вербально-логічного мислення. Найважливішими факторами підвищення інтелектуального потенціалу в період дорослості є: рівень освіти, прагнення до підвищення свого освітнього рівня, вид і характер професійної діяльності. Крім того, відмічається поступове удосконалення та гнучке використання інтелекту для вирішення все більш складних завдань на різних вікових етапах, здатність до суджень, розвиток смислових систем, які набувають все більш індивідуального характеру.

 

Нормативні кризи дорослості та розвиток особистості Широко відомим є підхід американського психолога Д. Левінсона, який намагався виявити стійкі, закономірні характеристики розвитку дорослої людини та виділити періоди, коли людині необхідно вирішити певні завдання і створити нові життєві структури. У результаті в життєвому циклі чоловіка було виділено три головні ери. Протягом кожної ери індивідуум будує структуру життя, реалізує її B способі життя доти, поки не вичерпує всі завдання, та переходить на наступний етап. Д. Левінсон виділив переходи: до ранньої дорослості (17-22 роки); перехід 30-річчя (28-33 роки); до середньої дорослості (40-45 років); перехід 50-річчя (50-55 років); до пізньої дорослості (60-65 років). Американська дослідниця Г. Шихі підтвердила висновки Д. Левінсона і описала такі кризи: 1) 20-22 роки – перехід до ранньої дорослості, "відривання від батьківського коріння". Основні завдання і проблеми молодості (наступного за кризою етапу): уточнення життєвих планів та початок їхнього здійснення, пошуки себе та вироблення індивідуальності, пошуки партнера та створення сім'ї, спеціалізація та набуття майстерності у професійній діяльності; 2) криза 30-ти років – перехід до середньої дорослості, пов'язаний з розходженням між галузями можливого та наявного, яке переживається як сумніви та стурбованість. Намагаючись перебороти неприємні почуття, людина приходить до переоцінки раніше зроблених виборів, що приводить до корінних змін у способі життя, розпаду шлюбів, професійної переорієнтації. Але без особистісно! переорієнтації та глибокої рефлексії ці зміни часто є лише ілюзорними виходами з кризи; 3) період після 30 років – "корні та розширення" – пов'язаний з вирішенням житлових проблем, просуванням по службовій драбині, розширенням соціальних зв'язків та поступовим прийняттям власного Я; 4) криза 40 років – криза середини життя – проявляється у зміні ставлення до того, що раніше здавалося важливим, цікавим чи, навпаки, відштовхуючим. Переживається у вигляді нетотожності самому собі (того, що став іншим). Щонайменше, один з моментів кризи пов'язаний з проблемою зменшення фізичних сил та привабливості. Це вік підведення попередніх підсумків, коли вирішується, чи були реалізовані мрії юності. Змінюються соціальні очікування та будуються нові плани. Г. Шихі виділила кілька моделей проживання життя і чоловіками, і жінками: нестійкі, замкнуті, вундеркінди, вихователі, інтегратори тощо. Крім того, вона відмічає, що вікові кризи жінок більшою мірою пов'язані зі стадіями та подіями життєвого циклу.

Психологія старіння та старості.

• 14.1. Старість як психологічне явище.
• 14.2. Теорії старіння та старості.
• 14.3. Вікові завдання старості.
• 14.4. Особистісні особливості людини у старості.

Основні поняття: старіння як біосоціопсихологічне явище, геронтопсихологія, біологічні теорії старіння, соціальні теорії старості, старість як когні-

тивна проблема, комплексні теорії старіння, криза старшого віку, типи людей похилого віку, вікові завдання розвитку в період старості, ставлення до власного старіння, Я-концепція у пізньому віці, типи особистості в період старіння та старості.

Старість як психологічне явище

Старість зазвичай розглядають як складне біосоціопсихологічне явище. Як біологічний феномен старість пов'язана зі збільшенням вразливості організму та вірогідності смерті. Як соціальне явище старість асоціюється з виходом на пенсію, зі зміною соціального статусу, втратою важливих соціальних ролей, зі звуженням соціального світу. На психологічному рівні йдеться про усвідомлення цих змін та більше чи менше успішне пристосування до них.

Можна розглядати старість як період втрат (економічних, соціальних, індивідуальних). які ведуть до принизливого стану залежності. Але в позитивному сенсі старість – це період узагальнення досвіду, знань та особистісного потенціалу, яке допомагає вирішувати проблему адаптації до нових вікових вимог.

У світовій науці відзначається великий інтерес до вивчення старості, що обумовлено кількома причинами. У першу чергу, це демографічна ситуація, яка складається на Землі в останні 100 років. Відбувається старіння населення, серед причин якого скорочення народжуваності, покращення охорони здоров'я, зменшення смертності тощо. Це породжує нові медичні, фінансові, юридичні, політичні та інші проблеми, які вимагають у тому числі і психологічного вирішення. Тому пізнання закономірностей старіння, розширення вікових рамок активної працездатності, розробка способів оптимізації старіння – найважливіша комплексна проблема геронтології, геронтомедицини і геронтопсихології.

Геронтопсихологія – розділ вікової психології, який присвячений проблемам старіння. Як протікає психічне старіння, як впливають суспільство та суспільні стереотипи на характер старіння, співвідношення старіння та різних видів професійної діяльності, перспективи включення людини похилого віку в різні сфери суспільного життя, можливості психологічного благополуччя та самореалізації у старості – ось далеко не повний перелік питань, від вирішення яких залежить розробка стратегічних напрямків соціальної політики.

Теорії старіння та старості Підходи до старіння та старості можна розділити на кілька груп: 1. Біологічні теорії. їх об'єднує розуміння старості як біологічного, фізіологічного процесу, хоча у кожній обгрунтовується своя модель механізму старіння. Так, основоположник вітчизняної геронтології О.А. Богомолець головним фактором старіння вважав порушення гармонії фізіологічних процесів організму. До речі, ще І.І. Мечников висунув теорію старіння як інтоксикації. Геронтолог В.В. Фролькіс визначав старість як час скорочення пристосувальних можливостей організму. Але в той же час ним було показано появу тенденції стабілізації життєдіяльності та збільшення тривалості життя. Поняття анти- старіння (вітаукта) є важливим моментом пропонованої цим автором адаптаційно- регуляторної теорії старіння. Розробляються також уявлення про старіння, запрограмоване еволюцією і включене до генетичного коду (програмоване старіння), і підхід, відповідно до якого порушення клітин відбуваються випадково (непрограмоване старіння). 2. Соціальні теорії розуміють старіння як соціально обумовлений процес. У теорії звільнення, ( виходу з гри) вважається закономірним процес послідовного руйнування соціальних зв'язків. Об'єктивно цей процес проявляється у втраті попередніх соціальних ролей, погіршенні стану здоров'я, у віддаленні від близьких. Суб'єктивно він переживається як непотрібність, звуження кола інтересів, сконцентрованість на собі. Цей процес є біологічно та психологічно обумовленим та неминучим. Теорія активності (нової зайнятості) є протилежною попередній, оскільки вона стверджує, що старі люди повинні бути включені у життя суспільства. Причому чим активнішою є стара людина, тим більше вона задоволена життям. 3. Теорія старості як когнітивної проблеми. В основі цього підходу лежить так звана "модель дефіциту" – процес втрати або зниження емоційних та інтелектуальних здібностей. Теорія інгібіції (стримування) вважає, що старі люди стають менш умілими з причини труднощів у сприйнятті зовнішньої інформації, тому вони концентруються на завданнях рівня "ручних" справ. Відповідно до теорії "не пристосовування" інтелектуальні уміння у пізньому житті погіршуються в результаті недостатнього використання. Ще один варіант когнітивної теорії старіння розглядає старість як тлумачення людиною змін, що відбуваються з нею у трьох областях: особистісні переживання (погіршення самопочуття, зменшення привабливості), особливості соціального статусу (включення, інтеграція або ізоляція), усвідомлення закінчення власного буття. 4. Комплексні теорії старіння. У них акцентується увага на тому, що старіння є багатогранним, складається з кількох взаємозв'язаних біологічних, соціальних та психологічних процесів. • психологічне старіння – як індивід відчуває та уявляє собі свій процес старіння, як ставиться до нього, порівнюючи з таким же процесом у інших людей; • біологічне старіння – інволюційні зміни, які відбуваються в організмі з віком; • соціальне старіння – як індивід пов'язує старіння з суспільством та виконує соціальні ролі.

Вікові завдання старості Кризу на межі дорослості та старості датують приблизно віком 55-65 років. Її зміст у літературі ще до кінця не розкрито, але називаються конкретні фактори, які можна розглядати як причину кризи. Так, кризу старшого віку називають передпенсійною, підкреслюючи тим самим, що одною з причин та маркером початку старіння є вихід на пенсію, який кардинально змінює спосіб життя, пов'язаний із втратою важливої соціальної ролі та значимого місця в суспільстві, погіршення матеріального стану, звуження кола спілкування. Л.І. Анциферова робить висновок про те, що за рядом характеристик (рівень активності, стратегії переборення труднощів, ставлення до світу та до себе, задоволеність життям) можна розрізнити два основні типи людей похилого віку: 1) люди похилого віку першого типу мужньо переживають вихід на пенсію, переключаються на нові цікаві справи, встановлюють нові дружні стосунки, зберігають здатність контролювати своє оточення. Все це приводить до переживання ними почуття задоволення життям і навіть збільшує його тривалість; 2) люди похилого віку другого типу характеризуються як такі, що пасивно ставляться до життя, переживають відчуження зі сторони оточуючих. Вони демонструють зниження показників інтелекту, звуження кола інтересів, втрату поваги до себе, відчуття непотрібності та особистісно! неадекватності. Найбільш результативною стратегією пом'якшення кризової ситуації виходу на пенсію визнана техніка „антиципуючого оволодіння”, суть якої полягає у формуванні психологічної готовності до нової соціальної позиції (планування вільного часу, пошук нового життєвого укладу та нових шляхів включення до суспільства тощо). Старість у концепції Е. Еріксона є завершенням попереднього періоду життєвого шляху. Референтне оточення для людини старшого віку – людство; основні модальності поведінки – бути тим, ким став, усвідомлювати конечність буття; сутність психосоціальної кризи особистості – досягнення цільності ЕГО. Можливість успішного переходу до старості Е. Еріксон пов'язує з позитивним розв'язанням попередніх вікових криз. Цільність особистості базується на підведенні підсумків свого попереднього життя та усвідомленні його як єдиного цілого, у якому вже нічого не можна змінити. Найвищім досягненням віку старості є мудрість. Якщо ж людина відчуває, що не досягла цілей, до яких прагнула протягом життя, і не може звести свої вчинки в єдине ціле, то виникає страх смерті, відчуття безвихідності, відчай. Вирішенням кризи ідентичності кінця житія може бути, на думку Е. Еріксона, зафіксовано в словах: ”Я є те, що мене переживе”. Таким чином, вікові завдання розвитку в період старості можна підсумувати таким чином: • адаптація до вікових змін – тілесних, психофізіологічних; • адекватне сприйняття старості (протидія негативним стереотипам); • розумний розподіл часу та цілеспрямоване використання тих років життя, що залишились; • рольова переорієнтація, відмова від старих та пошук нових рольових позицій; • протидія афективному збідненню, яке пов'язане із втратою близьких та відокремленням дітей, збереження емоційної рухливості; • прагнення до переборення психічної ригідності, пошук нових форм поведінки; • прагнення до внутрішньої цілісності та осмисленості прожитого життя.

Особливості людини у старості

Серед багатьох факторів, які обумовлюють соціальний і психологічний статус людини похилого віку, найважливішим є фізичний стан, самопочуття.

По суті, старіння є постійним переживанням стану фізичного нездужання, яке виражене більшою чи меншою мірою. Воно постає у вигляді симптомів, які знайомі людині по більш раннім віковим періодам: в'ялість, підвищена стомлюваність, больові відчуття у різних частинах тіла, які іноді стають постійними. Ці відчуття фізичного нездоров'я є відображенням самого інволюційного процесу та основою так добре відомого зовнішнього вигляду старої людини.

Фізичне неблагополуччя – важлива причина незадоволеності своїм життям у старості. Частими наслідками цього бувають збіднення почуттів, прогресуюча втрата інтересу до навколишнього, зміна ставлення до рідних, зниження самооцінки тощо.

Однак ставлення до власного старіння – активний елемент психічного життя в старості. Можливими є різні варіанти ставлення до фізичних та психологічних змін. Хтось усвідомлює їхню неминучість і терпимо до них ставиться, хтось іронічно розглядає ці вікові деформації, когось вони пригнічують, а хтось стає до них абсолютно байдужим. Саме останній варіант психологи називають ознакою зниження життєвого тонусу та неблагополучного старіння.

Відбуваються також зміни у мотиваційній сфері старих людей. Змінюється ієрархія мотивів, на перший план виступають мотиви уникнення страждань, потреба в безпеці, потреба в автономії та незалежності, потреба в проекції на інших своїх психологічних проявів (К. Рощак).

У пізній період життя відбувається загальна змінна часової перспективи. Більше значення тепер мають життя в теперішньому та спогади про минуле, ніж майбутнє. Багато людей похилого віку починають жити "одним днем", наповнюючи його турботами про здоров'я та господарськими справами.

Заслуговує на увагу характеристика мотиваційної сфери та життєвої позиції людей похилого віку, які вважають своє старіння вдалим, успішним і навіть щасливим:

• • відчутне орієнтування на теперішнє:
• • тенденція до перегляду минулих активних цільових установок, правил та переконань, що приводить до вироблення нової, свідомої, споглядальної, спокійної та самодостатньої життєвої позиції;
• • поява нових інтересів (природа, складання віршів, альтруїстичні наміри, тварини, тощо);
• • стійка розумова робота, яка відображує прагнення до переосмислення свого життєвого шляху.

Відносно особливостей Я-концепції у пізньому віці думки дослідників розходяться. Так, О.Н. Молчанова показує, що поряд із загальним зниженням цінності Я та його окремих аспектів з віком з'являється й інша тенденція – психологічний вітаукт – фактори стабілізації та компенсації Я-концепції у пізньому віці. Серед них: висока реальна самооцінка за кількома параметрами, фіксація на позитивних рисах свого характеру, визнання своєї позиції задовільною, ретроспективний характер самооцінки, тощо.

На основі всього вищезгаданого можна виділити певні типи особистості в період старіння та старості:

• 1) конструктивний – для цього типу характерною є внутрішня врівноваженість, позитивний емоційний настрій, критичність по відношенню до себе та терпимість до інших. Такі люди мають високу самооцінку, планують майбутнє та розраховують на допомогу оточуючих;
• 2) залежний – також соціально прийнятний та добре адаптований. Виражається в підляганні подружньому партнеру чи дитині, у відсутності високих життєвих та професійних претензій;
• 3) захисний – йому притаманні велика емоційна стриманість, прямолінійність у вчинках та звичках, нейприйнятгя допомоги інших, активність навіть "через силу". Цей тип є невротичним;
• 4) агресивно-обвинувачувальний – такі люди прагнуть перекласти на інших провину та відповідальність за власні невдачі, вони підозрілі та ворожі до всього нового та молодого. їхні уявлення про світ кваліфікуються як неадекватні;
• 5) самозвинувачувальний – демонструють пасивність, безініціативність, схильні до депресій та фаталізму. їм властиве почуття самотності, покинутості, песимізм, коли смерть сприймається як позбавлення від нещасного існування.

Ці типи можна розглядати як типи старіння та старості.

 

Термінологічний словник

• 1. Адаптація – пристосування фізичне і психічне до умов мінливого середовища з метою досягнення гомеостазу, сталості внутрішнього середовища, що забезпечує виживання.
• 2. Адекватний – відповідний, точний.
• 3. Акмеологія – галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на етапі зрілості, досягнення нею високого рівня розвитку.
• 4. Акцентуація – яскраво виражена своєрідність характеру, але така, що не досягає ступеня патології. Залежно від того, які риси характеру переважають, розрізняють різні види акцентуацій.
• 5. Афект – це короткочасна, бурхлива, надзвичайно інтенсивна емоційна реакція.
• 6. Біологічний вік – вік, який вказує на відповідність стану організму та його функціональних систем певному моменту життя людини.
• 7. Вербальний – словесний. У психології цей термін використовується для означення знакового матеріалу, а також процесів оперування ним. Може бути усвідомленим (ряди слів, частини текстів тощо) та неусвідомленим (групи звуків, складів тощо). Вербальному матеріалові протиставляється невербальний – геометричні фігури, малюнки, предмети тощо.
• 8. Вищі психічні функції – поняття, запропоноване Л. С. Виготським. Об'єднує форми та види пізнавальних процесів, притаманні саме людині. А сааме довільні та опосередковані форми сприйняття, уваги, пам'яті, уяви, мислення і мови.

• 9. Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів та явищ за умови їх безпосередньої дії на органи чуття людини.
• 10. Вік – відносно замкнутий цикл розвитку людини, який має свою структуру та динаміку.
• 11. Воля – психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки, спрямований на досягнення мети. До структури вольвої дії входять: потяг (неусвідомлене бажання), бажання (усвідомлене прагнення). воління (усвідомлення мети і засобів її досягнення), боротьба мотивів, прийняття рішення, дія виконання (подолання реальних перешкод).
• 12. Вольова дія – внутрішнє зусилля, необхідне для виконання певної діяльності.
• 13. Гедонізм – етична позиція, що затверджує насолоду як вище благо і критерій людської поведінки і що зводить до нього все різноманіття моральних вимог.
• 14. Гетерохронність – закономірність психічного розвитку, що полягає у нерівномірному, хвилеподібному характері розвитку окремих психічних процесів.
• 15. Геронтологія (грец. geron – стара людина і logos – слово, учення) – наука. що вивчає проблеми старіння людини.
• 16. Гуманістична емпатія – переживання, в яких людина емоційно відгукується на неблагополуччя чи благополуччя іншого у формі радості за іншого, співчуття, співстраждання, жалю.
• 17. Дезадаптація – порушення у процесі пристосування живого організму до дії факторів навколишнього і внутрішнього середовища.
• 18. Депривація – психічний стан людини, що є результатом тривалого обмеження задовольнення основних потреб, необхідних для повноцінного життя і розвитку. Наслідком депривації в дитячому віці є виявлені відхилення в емоційному, інтелектуальному, соціальному розвитку.
• 19. Детермінізм – філософська концепція, згідно з якою визнається об'єктивна закономірність і причинна зумовленість усіх явищ природи та суспільства. У спеціальній психології– закономірна й необхідна залежність психічних явищ від факторів, що їх спричиняють.
• 20. "Дозрівання" – це насамперед зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів унаслідок дії внутрішніх вроджених факторів.
• 21. Егоцентризм – негативна, хвороблива риса характеру, що полягає в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі.
• 22. Емоційна лабільність (емотивність) – легка зміна настрою, короткочасність і нестійкість переживань. Чим меншого віку дитина, тим вищою буде її емоційна лабільність. Для дорослої людини висока емоційна лабільність є ознакою інфантильності.
• 23. Емоційна ригідність – схильність тривалий час зосереджувати увагу на певних переживаннях, особливо неприємних, негативних. Зміна ситуації зазвичай не сприяє відповідній зміні настрою і переживань. При емоційній ригідності легко виникає злопам'ятність і мстивість. Така ригідність, як правило, поєднується з ригідністю у діяльності.
• 24. Емпатія – здатність проникати в емоційний стан іншої людини. Розрізняють емпатію емоційну, що грунтується на сприйнятті емоційного стану іншої людини; когнітивну. основу якої становить інтелектуальний компонент: предикативну, спрямовану на передбачення дій іншої особи за певних обставин. Співпереживання – окрема форма емпатії. Суттєве погіршення здатності до емпатії може бути ознакою невротизації (яка прогресує) особистості.
• 25. Ідентичність (лат. identicus – однаковий) – усвідомлена індивідом само- тотожність; потреба юнаків і дівчат зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце в суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості.
• 26. Імпульсивність – схильність до скоєння необдуманих дій під впливом випадкових зовнішніх обставин або випадкових власних думок та емоцій; брак або недостатність планування власних дій і самоконтролю.
•  
• 27. Інволюційні (лат. involutio – завиток) процеси – втрата чи спрощення функцій організму.
• 28. Інволюція інтелектуальних процесів – зниження рівня інтелектуальної діяльності.
• 29. Індивідуалістична акцентуація особистості – спрямованість активності на задоволення насамперед власних потреб, на особисте самоствердження.
• 30. Індивідуальність – неповторне, унікальне поєднання особливостей і рис людини, що зумовлює її несхожість на інших людей.
• 31. Інтелект – це здатність пізнавати і вирішувати проблеми, які об'єднують в собі пізнавальні здібності. Інтелект властивий людям, а також спостерігається у тварин.
• 32. Інтровертність – замкненість, висока вибірковість у спілкуванні. Інтроверт з труднощами входить у новий колектив, зав'язує знайомства.
• 33. Комплекс пожвавлення – позитивна емоційно-дійова реакція новонародженого на появу дорослого, особливо на голос матері, її обличчя, дотики.
• 34. Комплекс неповноцінності – відчуття власної неповноцінності, невідповідності, зумовлене справжніми або надуманими фізичними або психічними недоліками.
• 35. Комунікативна функція мовлення – функція спілкування.
• 36. Конфлікт внутрішній – "боротьба" у характері людини майже однакових, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, захоплень, потягів тощо: порушення думки і почуття.
• 37. Конформність – намагання "бути таким, як усі", відсутність власної думки і некритичне підпорядкування більшості.
• 38. Криза (грец. kltsis – рішення, перелом) – нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов'язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється в цілісних психічних і особистісних змінах.
• 39. Криза ідентичності – особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості.
• 40. Криза першого року життя – криза, обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо.
• 41. Криза середини життя – психологічний феномен, що переживається людьми, які досягли 40-45 років, і полягає в критичній оцінці та переоцінці досягнутого в житті.
• 42. Криза тридцяти років – зумовлене життєвими труднощами і помилками розчарування людини в значущості культивованих нею цінностей, норм, ідеалів, яке призводить до зміни сенсу її життя, переоцінки життєвих цінностей.
• 43. Криза трьох років – криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.
• 44. Мислення – суспільно зумовлений психічний процес, який полягає в узагальненому й опосередкованому відображенні дійсності.
• 45. Особистісна рефлексія (лат. reflexio – відображення) – заглиблення у світ власних вчинків, почуттів, переживань, співвіднесення їх з навколишньою дійсністю.
• 46. Особистісне самовизначення – процес свідомого визначення суб'єктом своєї сутності та місця у системі суспільних відносин, світі, що виявляється в активному ставленні людини до себе та навколишньої дійсності.
• 47. Особистість – людина як суспільний, соціалізований індивід.
• 48. Пам'ять – процеси організації та збереження людиною її попереднього досвіду.
• 49. Переконання – усвідомлені потреби, які спонукають особистість діяти відповідно до її ціннісних орієнтацій.
• 50. Пізнавальна самодіяльність – самостійний пошук та набуття знань, формування корисних умінь і навичок.
• 51. Пізнавальний інтерес – виразна інтелектуальна спрямованість особистості на пошук нового у предметах, явищах, подіях, супроводжувана прагненням глибше пізнати їх особливості; майже завжди усвідомлене ставлення до предметів, явиш, подій.
• .
• 52. Психіка – система явищ суб'єктивного внутрішнього світу людини та тварин, форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності.
• 53. Психічні процеси – окремі вияви психічної діяльності людини, які умовно можуть бути самостійними об'єктами досліджень (відчуття, сприймання, мислення тощо).
• 54. Психічні явища – будь-який вид психічної діяльності людини.
• 55. Психічні якості – індивідуальні особливості психіки людини, певне її ставлення до дійсності й відповідно до форми поведінки, що мають стійкий характер.
• 56. Психологічний вік – вік, який вказує на рівень адаптованості людини до вимог навколишнього світу, характеризує розвиток її інтелекту, здатність до навчання, рухові навички, а також такі суб'єктивні фактори, як ідентичність, життєвий план, переживання, установки, мотиви, сенси тощо.
• 57. Психомоторика – індивідуальні конституційні, а також пов'язані зі статтю і віком особливості рухових реакцій людини.
• 58. Рефлексія – процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних актів та станів.
• 59. Самоконтроль – усвідомлення й оцінювання людиною власних психічних процесів, станів, поведінки та діяльності з метою забезпечення їх відповідності до поставлених цілей, вимог, правил, зразків. За допомогою самоконтролю людина здатна попереджувати і виправляти помилкові дії. операції, реалізовувати запропонований або самостійно прийнятий план діяльності.
• 60. Самооцінка – суб'єктивне сприйняття особистістю досягнутих результатів.
• 61Самопізнання – процес, який ґрунтується на самоспостереженні особистості та ставленні до неї інших людей.
• 62. Самосвідомість – відносно стійка, усвідомлена система уявлень індивіда про себе, орієнтуючись на яку, він формує взаємодію з іншими людьми. Самоаналіз, самооцінка є компонентами самосвідомості, вони пов'язані переважно з пізнавальним
• 63. Самостійність – узагальнена характеристика особистості, що виявляється у критичності, ініціативності, адекватній самооцінці та почутті особистої відповідальності за діяльність і поведінку.
• 64. Свідомість – вища, притаманна лише людині, форма відображення дійсності, її об'єктивних сталих властивостей, що відіграє регулятивну роль стосовно поведінки. У психічному аспекті свідомість є процесом усвідомлення людиною навколишнього світу і себе, власних процесу пізнання та діяльності.
• 65. Сенсорні (лат. вепвиз – відчуття) еталони – вироблені людством уявлення про основні варіанти кожного виду властивостей і відношень (кольорів, форм, розмірів предметів, їх розташування у просторі, висоти звуків тощо).
• 66. Сенсорний – чуттєвий, пов'язаний із відображенням дійсності за допомогою відчуттів і сприймань.
• 67. Соціалізація – комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства.
• 68. Соціальний вік – вік, який визначають з огляду на відповідність становища людини існуючим у конкретному соціумі нормам.
• 69. Сприйняття – пізнавальний процес, який полягає у цілісному відображенні предметів і явищ, здатності індивіда отримувати багато наочних, звукових, тактильних і смакових вражень.
• 70. Уява – психічний процес, сутність якого полягає у створенні нових образів на основі минулих уявлень. Особливим видом уяви є мрія як створення образів бажаного майбутнього.
• 71. Фрустрація – психічний стан, який виникає внаслідок реальної чи уявної перешкоди, що заважає досягненню мети. Виявляється у відчуттях напруги, тривоги, гніву тощо. Сила фрустрації залежить від ступеня значущості блокованої поведінки.
• 72. Характер – сукупність стійких індивідуально-психологічних особливостей конкретної людини, що виявляються в різних видах її діяльності та поведінки, підструктура особистості.
• 73. Ядро Я-концепцїі – самість, автентичність людини, що відрізняє її від інших людей і зберігається протягом усього життя; основні уявлення про себе.
• 74. Я-концепція – відносно стійка, більш-менш усвідомлена система уявлень особистості про себе, яка переживається нею як неповторна і є основою її самовизначення у світі, взаємодії з іншими людьми, ставлення до себе.
• 75. Я-образ – результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей.

 

 

Література:

         Основна:

·         1.Тарасюк В.С.Ріст і розвиток людини.-К.:Здоров’я,2002.261-266

·         2.Тарасюк В.С.Ріст і розвиток людини.-К.:Медицина,2008.с278-288