Змертвіння

1.Змертвіння ( некроз)

Змертвіння (necrosis) — це місцеве відмирання окремих клітинних комплексів, тканин і органів у живому організмі.

Відмирання як нормальне фізіологічне явище властиве клітинам і тканинам організму впродовж усього його життя. У здоровому організмі як людини, так і тварини постійно відбуваються процеси руйнування і регенерації клітин.

Причини розвитку некрозів можуть бути різними, як прямі (зовнішній вплив високих і низьких температур, дія хімічних речовин, випромінювання, механічні травми тощо), так і непрямі (циркуляційні розлади живлення клітин і тканин різної етіології).

Основними причинами циркуляційних розладів живлення клітин і тканин є порушення артеріального і венозного кровотоку, лімфообігу, іннервації; некроз може розвиватися як наслідок системних розладів гемодинаміки.

Змертвіння тканин може розвиватись як гостро, так і хронічно. Швидкий прояв некрозу настає в разі порушень припливу артеріальної крові, значно повільніший — при мікроциркуляційних розладах та іннервації.

Основними причинами гострого порушення артеріального кровообігу є ураження магістральних судин, тромбоз і емболія.

Циркуляційні гострі і хронічні некрози мають певну стадійність. Спочатку розвивається стадія функціональних розладів (гострі болі, зникнення периферичного пульсу, похолодання тканин та їх блідість), потім настає стадія органічних змін (втрата тактильної й больової чутливості, обмеження функціональної активності) і закінчується некротичною стадією (картина некрозу).

Серед основних видів некрозу розрізняють сухий (коагуляційний) некроз і відповідно суху гангрену (тканинний субстрат перетворюється на щільну суху масу) і вологий (колікваційний) некроз і відповідно вологу гангрену (тканини набухають і розріджуються).

Розвиток сухого некрозу залежить від багатьох причин: виділення вологи в середовище, що оточує некротичний фокус (висихання), припинення припливу крові й знекровлення некротичної ділянки, специфічного впливу мікробних токсинів та інших чинників.

Вологий некроз розвивається при надлишку вологи у змертвіло­му осередку та неможливості її висихання за певних умов або зумов лений гідрофільністю колоїдів уражених тка­нин, які притягують рідину із сусідніх ділянок.

Гангрена (gangraena; від грец. gangraina — роз'їдаюча виразка) — одна із форм нек­розу тканин і органів з наступною функціональною та структурною зміною їх під впли­вом зовнішнього середовища. У її патогенезі головну роль відіграє судинний фактор — порушення кровообігу. Як і всі види некрозу, гангрена може бути сухою і вологою.

Змертвілі тканини зменшуються в об'ємі, зморщуються, твердіють, набувають темно- або чорно-бурого кольору, що залежить від пігментом крові та продуктом його розпаду при контакті з повітрям. Особливістю гангрени є те, що вона може розвитися виключно в тканинах і органах, що контактують із зовнішнім середовищем (гангрена шкіри, гангрена вимені, гангрена сім'яного канатика).

Волога гангрена ускладнюється гнильним розпадом тканин під дією мікроорганізмів і аутолітичних змін. При цьому відбувається процес, подібний до трупного розпаду тканин, — септична гангрена.

Симптожи. При сухому некрозі відсутні як ознаки місцевої загальної реакції організму, так і ознаки інтоксикації. Характерним проявом є поступове підсихання змертвілих тканин та зменшення їх об'єму (муміфікація) з утворенням чіткої демаркаційної лінії. Відзначається зміна кольору тканин від збліднення до почорніння.

Лікування некрозу визначається особливостями етіологічних факторів. Загальним при лікуванні некрозу є розріз — некротомія і оперативне видалення змертвілої ділянки — некректомія. При чітко вираженій межі відторгнення муміфіковані тканини відокремлюють у місцях, де вони фіксовані, без порушення грануляції в ділянках самовільного відторгнення. При вологій гангрені операцію проводять, не чекаючи виразної появи демаркації, із застосуванням анестезії та спинення кровотечі. Розрізи виконують у межах життєздатних тканин на деякій відстані від ділянки з помітними явищами розпаду. При сухому некрозі його поверхню частково закривають швами; при вологому змертвінні залишають відкритою. Застосовують ті самі лікарські засоби, що й при загоєнні ран. При вологому змертвінні доцільно використовувати висушувальні засоби у формі порошку: дерматол, бісмут, суміш порошків калію перманганату і борної кислоти, ксероформ, цинку оксид та ін.

При некротичних змінах внутрішніх органів (сальник, ділянка кишки та ін.) показане невідкладне оперативне втручання у вигляді резекції ураженого відділу.

2.Виразки

Виразкою (ulcus) називають дефект шкіри або слизової оболонки, а часто і глибше розміщених тканин, що виник унаслідок їх змертвіння.

Етіологія. Причинами утворення виразки можуть бути: механічні ушкодження (тертя, тиск, розтяг тощо); наявність у рані сторонніх тіл і мертвих тканин; розлад крово- і лімфообігу тканин у ділянці ушкодження (емболія, тромбоз, здавлювання судин набряком); розвиток гнійної або специфічної інфекції; поверхневий розпад пухлин; трофічні розлади внаслідок порушень функції нервової системи.

Утворенню виразок сприяє також зниження опірності захисних сил організму внаслідок виснаження, незадовільних умов годівлі та утримання, значної втрати крові, гіповітамінозу, порушення обміну речовин, ендокринних розладів, інфекційних захворювань тощо.

Дегенеративні процеси, прогресуючи, можуть сповільнити загоєння дефекту, а в разі переважання їх над регенеративними процесами призводять до збільшення дефекту.

Процес загоєння вилазок залежить від дії причинного фактора і загального стану організму, від їх розміру, локалізації та інших чинників.

Класифікація виразок. За походженням виразки поділяють на первинні (ідіопатичні), що виникають унаслідок дії зовнішніх причин (опік, відмороження, удар, тривалий тиск або тертя), і вторинні (симптоматичні) виразки, які розвиваються внаслідок основного інфекційного захворювання (сап, ящур, туберкульоз та ін.) або різних пухлин.

За співвідношенням регенеративних і дегенеративних процесів виразки поділяють на прості, атонічні та прогресуючі; за клінічним перебігом, формою, розміром — на круглі, овальні, неправильної форми, поверхневі, глибокі, синуозні (з підритими краями), з гла­денькими й змозоленими краями та ін. Крім того, виразки за причиною виникнення поділяють на опікові, пухлинні, декубітальні, трофічні, некробактеріозні та ін.

Клінічні ознаки. Кожному виду виразок властиві ті чи інші клінічні ознаки, які характеризують стан зовнішнього покриття виразок, їх розмір, характер ексудату, зміни у прилеглих тканинах.

Периферійні ділянки виразок бувають рівними й нерівними, м'якими, твердими або змозолілими. Вони можуть поступово переходити у дно виразки або бути підритими. Дно виразки буває поглибленим, кратероподібним, рівним або опуклим. Виразки мають різну форму: круглу, овальну, неправильну, їхні розміри коливаються від дуже малих до великих. З виразок виділяється ексудат: серозний, гнійний, іхорозний. Тканини, які оточують виразку, можуть бути в стані набряку, запальної припухлості або склерозу.

3.Нориці ( фістули )

Нориця (fistula) — це патологічний канал у тканинах, який вкритий епітелієм чи грануляціями і виходить із глибини на поверхню або сполучає порожнини чи органи тіла між собою.

Етіологія і симптожи. Нориці можуть бути природженими (вади розвитку) або набутими (патологічні), екскреторними (калова, сечова), секреторними (молочна, слинна) та гнійними, до яких належать лігатурні нориці, пов'язані з інфікуванням глибо­ких заглибних швів, нориці сторонніх тіл (метал, дерево, пластмаса тощо). За будовою виокремлюють епітелізовані (трубчасті) но­риці, стінки яких вкриті епітелієм; губоподібні, коли епітелій сли­зових оболонок порожнистого органа виходить безпосередньо на шкірний покрив; гранулюючі нориці — їхні ходи в тканинах вкриті грануляціями.

Нориці бувають переважно поодинокими, рідше — множинними.

При остеомієліті, карієсі нориці, як правило, довготривалі. Зов­нішній отвір нориці нерідко набуває лійкоподібної форми.

Лікування. Залежно від походження й характеру нориць при лікуванні намагаються застосовувати три основних методи: місцеве лікування (санація гнійних нориць); загальне (за наявності нориці грудної чи черевної порожнин, сечового міхура тощо — дотримання принципу лікування інфікованих ран); оперативний метод — хірургічне видалення нориці.